Поет Іван Низовий – невтомний будівничий України. Сценарій

Ведучий 1. Дерево секвоя живе тисячі років. Ніхто не бачив, як воно помирає. Здається, що серед дерев безсмертне, вічне.

Секвоя людства – книга. А може, краще назвати її птахом феніксом? Він воскресає з попелу. Його безсмертя надійніше. Але якщо книга безсмертніша, ніж могутні дерева-довгожителі, то, очевидно, її живить цілюще джерело людського духу, якому можуть позаздрити Сонце та Земля.

Ведучий 2. У справжніх поетів титанічна сила духу й енергії, що неабияк впливає на людей, будить незвичайні емоції, почуття, бадьорить думку, кличе до дії. Саме такою силою животворної думки володів Іван Низовий – український поет, публіцист, журналіст, громадський діяч. Цього року йому виповнилося б 75. Та не судилося. Проте його книги долають час і простір, змушують читача поглянути на світ іншими очима, осмислити сутність буття, стати в ряди борців за нову Україну.

Ведучий 1. Іван Низовий був великим будівничим України. У його серці вічна неопалима купина справедливості та добра. Біль рідної землі – його біль. Від брехні, лицемірства влади та окремих людей закипала в жилах поетова кров. Доля не щадила його. Він писав для нас, вірячи, що його праця, талант потрібні людям і змінять життя на краще. Низовий допомагав багатьом як тільки міг.

Ведучий 2. Образ світлого, справедливого українця-борця залишився в пам’яті людей. За життя він написав більше ста збірок поезії, прози, публіцистики, творів для дітей, став лауреатом премій імені Бориса Горбатова, імені Микити Чернявського, імені братів Богдана і Левка Лепких, імені Олекси Гірника, міжнародної премії за найкращий музичний твір-ораторію «Лелече». Його творчість до сьогодні по-справжньому неоцінена.

Я – Низовий!

І цим я все сказав.

Стою внизу,

В низах свого народу.

З козацького,

Із низового роду

Я викотивсь –

Кровинка і сльоза!

Ведучий 1. Яким він був? Що хотів нам розповісти, від чого застерегти, чого навчити? Що любив, із чим боровся? Про це наша сьогоднішня розповідь.

Звучить мелодія «Пори року. Осінь» А. Вівальді

Читець 1:(поезія Олександра Олеха «У пам’яті людській є імена»)

                                Івану Низовому

У пам’яті людській є імена,

Чиї карби у часі не тьмяніють:

Нехай Івана з нами вже нема,

Його вірші від того не міліють.

Із відео, зі спогадів і книг

Зринає голос тепло і душевно,

Насамперед до рідних і до тих,

Хто правду зберігає в серці ревно.

Любив цей світ, далеко не святий,

І так писав, неначе словом дихав.

Душею щирий, духом молодий,

Він до єднання Україну кликав.

Земну печаль оманливих років

І світлу втіху праведної днини

Вливав пером у ручаї віршів,

І ті впадали в океан людини.

Безмірно вірив, що лихе мине

І каменем наріжним ще постане

Не блуд грошей, а чисте низове,

Де Божий дар – життя багатогранне.

Народний дух майбутніх поколінь

Поета Низового не забуде,

Бо не міняв високе він на тлінь

І завжди знав, що «… як напишеш, так уже і буде».

Ведучий 2. Три роки війни та неспокою на українській землі. Гинуть наші кращі сини та дочки. Неспокій і на Донбасі. Господарюють сепаратисти та російські найманці в Луганську – місті, де довгі роки прожив Іван Низовий. Він лишився в Луганську. Своїм надгробком він виклично повідомляє, що тут похований «поет, публіцист, прозаїк, громадський діяч…» і що «Найвище право – жить відверто, серед людей, на видноті…» Тобто і звідти, із позачасся, він уперто тримається за світ, виплаканий ним у довгі сирітські ночі, вимріяний у солдатській казармі, виплеканий у неймовірно щирих поезіях. Світ України, який він боронить і по смерті.

Ведучий 1. Над Іваном – присадкувате луганське небо, обважніле від снігодощів. Під ним – тепла глина, у якій тихо перешіптуються манюсенькі джерельця. Іван – на волі, яку відібрати в нього не під силу жодному загарбникові.

Спитай мене, як чуюсь я на волі,

Які я граю ролі, запитай.

Мій кінь гарцює в несходимім полі,

Що розляглось привільно з краю в край…

Ведучий 2. …Вересень 2011 року. Іван Данилович любив осінь з її багатими барвами гаїв і байраків, шовковистістю степу, тихоплинністю річок Дінця та Айдара, із багатством дарів полів. А ще тішили різнокольорові луганські троянди, айстри та чорнобривці. Але сили покидали поета. Підступна хвороба нагадувала про себе постійно. Ставало важко дихати. Але треба боротися. Адже чекає ще стільки справ. Поволі думки линули в далеке минуле . Про що думав поет, що згадував?

Читець:

Тиха, розважлива осене,

Тихо мене врівноваж:

Всерозуміння – ось воно –

Досвіду – світиться аж !..

Не бійся осені. Вона

приходить вчасно.

Налий собі блаженного вина

і пий непоспіхом – до дна,

до істини: все буде ясно

і зрозуміло…

Прийде Покрова

і зачитає всі твої права.

Ведучий 1. І згадалося йому далеке дитинство, війна, холод та голод. Хутір Рудка, село Марківка, Комуна. Пам’ятає розповіді бабусі про своє народження, знищену німецькою бомбою хату, землянку, смерть матері. Серце стискається. На очі навертаються сльози. Загибель батька, втрата матері. Війна, важкі повоєнні роки, сирітство, негаразди гартували, шліфували його характер, рідні та небайдужі люди сіяли в дитяче серце любов та добро.

Читець 1:

Мій спогаде, в наявності постань,

В яву перетворись обов’язково,

Улийся в очі,

Перевтілься в слово,

В основу всіх високих поривань

І почувань!

Читець 2: (звучить мелодія А.Вівальді «Пори року.Осінь»)

Що може буть трагічнішим за те,

Що я не знаю матері живою,

Не маю фотографії, святе

Обличчя не стоїть переді мною,

Немовби та ікона…

Іван Низовий: «Вже й дороги нема, вже й стежки заорали останні. Я востаннє ішов по вологій ріллі, навпростець. Як черемхи цвіли, як пахтіли бузки, і барвінки заплели ту галяву, де годі й могилку знайти! Я ходив, я сидів, я лежав на землі барвінковій; я мовчав, говорив; я кричав, шепотів – у траву: «Де ви, мамо, озвіться крізь товщу земну півстолітню, – я ж не знаю, де впасти, я ж, мамо, не вмію ридать…». «Мамо! Як не вистачало мені Вашої теплоти! А ті важкі роки жили ми впроголодь, а сорок шостого – сорок сьомого то й геть помирали з голоду. У крамниці були одні іржаві оселедці та чорна осетрова ікра, але купити їх не було за що. Бабуся в лісопарку збирала жолуді, суху дубову кору, якісь трави та ягоди, а в полі – позаторішню, геть струхлявілу картоплю.

Початкову школу на хуторі Комуна закінчив на «відмінно», а от в марківській школі хотів я вчитись і не хотів: пропускав уроки, окремі дні навчань узагалі прогулював… А ще соромився свого латаного-перелатаного одягу, стоптаних черевиків, злиденного свого сирітства. Мав добру пам’ять, багато читав, деякі предмети, як от література, історія, географія, українська мова та російська, ботаніка та зоологія, малювання і креслення, знав аж так добре, що вчителі дивувалися й потрапляли в повну халепу від моїх неординарних запитань…»

Фрагмент відеофільму «Моя земля – моя душа»

Ведучий 2. А може, згадалися йому мандрівні підлітково-юнацькі «університети»? Доля випробовувала Івана з 14 років у колгоспі, де «пас корів, вивозив перегній на засніжені поля, весною був причіплювачем на тракторі, улітку скиртував солому й возив намолочене збіжжя до елеватора… а ще був молотобійцем у кузні, сторожем на баштані, землекопом і вантажником…» А потім на так званих комсомольських будовах, куди покликала його юнацька романтика і бажання бути корисним, – на будівництво шахт у Донбасі, сплавляв ліс по Онезі, споруджував електростанції поблизу Караганди й у Змієві біля Харкова. То були незабутні уроки, пізнання людей та життя. Але душа рвалася додому на Сумщину, у Білопілля, до рідної Марківки, до земляків, до річки Сули. І він повертався, набирався нових сил та енергії, щоб далі мандрувати дорогами життя. Де б Іван не був, неодмінно прагнув відвідати рідні місця аж до кінця життя. Тема малої батьківщини з особливою любов’ю висвітлена у його творчості.

Читець:

Чимало сіл, що сповнені замани

для спраглої на роздуми душі,

та кращого, ніж Марківка, немає –

шумить собі й шумує в комиші

у вербно-вільховому Верхосуллі…

Лівоберіж біжить Роменський шлях,

а справа – Конотопський,

тож, по суті,

село лежить у двох біополях,

між двох рівновеликих паралелей

довколишнього світу…

В цім краю

знаходжу рівновагу я,

заледве

відчувши,

що над вічністю стою,

над річечкою долі свого роду,

безладдям віку знищеного вщент,

з криниці п’ю живу і мертву воду

і болем переповнююся вщерть.

А з болем жити легше, ніж без болю, –

принаймні, відчуваєш, що живеш,

що ходиш по землі – шукаєш волю

душі між роздоріж і узбереж…

Звучить пісня «Ріка» на слова І. Низового, музика Миколи Медведері

Ведучий 1. А може, спогадами він полинув у Західну Україну – Закарпаття, Волинь, Львівщину? Саме тут сталося стільки важливого та приємного у його житті. Тут служив у війську, тут нарешті закінчив школу, вступив на факультет журналістики Львівського університету, тут подружився з гарними людьми, одружився, тут народився син. Саме на Галичині зміцнів його національний дух. Він відчув себе справжнім українцем – нащадком козацької вольниці, частиною великої культури українського народу. Про Львів поет пише з особливою теплотою у своїй великій львівській поемі «Нічний вістун».

Читець:

Зі Львовом – це ж подумати! –

Було

У мене співчуття – співрозуміння:

Його

Холодне з вигляду

Каміння

Мені передавало все тепло

Своїх сторіч.

Моя вістунська ніч

Була у всі чотири пори року

І не холодна,

Й затишна, нівроку,

Під сяєвом зірок і білих свіч

Каштанових.

На Янівськім колись,

Вночі,

Пославши геть нечисту силу,

Я відшукав Антонича могилу

В каштанах,

Що гіллям переплелись.

На Личаковім часто я блукав

Сновидою,

Одначе ж не без цілі:

Каштанові суцвіття сніжнобілі

Клав до узніж

Шашкевича й Франка.

Завжди музеєм був для мене Львів:

Своїм правічним криком

І мовчанням,

Камінням і каштановим

Клечанням

Мені він так багато розповів!

Іван Низовий: «Правда, що в юності мені щастило. На хороших людей. На любов дівчат. На друк у газетах. На військову службу. Ще б пак: мав аж три відпустки за три роки, а перша тривала цілих сорок днів! Сам генерал оголосив – за написання тексту військового маршу. До речі, на музику його поклав сам маестро А. Кос-Анатольський. Щодо хороших – і цікавих – людей… В Ужгороді я зазнайомився і подружив з письменниками Петром Скунцем (мій ровесник), Феліксом Кривіним, Володимиром Ладижцем… В Ужгороді вийшла у світ моя перша збірочка, відредагована П. Скунцем. Було мені тоді трохи за двадцять…У моїй молодості багато правди. Я відслужив і став працювати директором Буського будинку піонерів. Разом з дітьми об’їздив усі Карпати. Екстерном склав іспити за одинадцятий клас вечірньої школи. Успішно вступив на заочне відділення факультету журналістики Львівського університету. У мене народився син Ігор. Я розлучився з першою дружиною, яку, служачи в Кам’янець-Подільському, здибав у парку.

Я перейшов на роботу до редакції Кам’янка-Бузької райгазети. Я міг би зробити неабияку кар’єру, але я… виїхав у Донбас. І досі шкодую, що вчинив так легковажно…»

Ведучий 1. У ці останні сповідальні дні свого життя поет думав і про негаразди на українській землі, про несправедливість, про зажерливість політичної еліти та її небажання швидко розбудовувати державу. Україна вросла в його серце. Її біди і болі – його біда і його біль. Для нього і Луганщина, і Сумщина, і Волинь, і Закарпаття, і Львівщина – рідна земля, сходжена ногами, зв’язана з друзями та добрими людьми.

Читець:

Народ наш є!

До крайнощів здрібнілий,

Розсіяний по світу, –

Все ж він є,

Ніякий ураган осатанілий

Дорешти не донищить, не доб’є

Дубовий гай,

Окрасу калинову

Не обезкровить натиском завій,

Майово, щедровесно

Знов і знову

Шумуй і розквітай, народе мій!

Народ наш є!

Він буде й перебуде

Всі крайнощі,

Всі кривди вікові

У житі життєдайному –

По груди,

По хрестовини цвинтарні –

В траві.

Ведучий 2. Осінній день догорав. Сонце десь далеко за коробками луганських будинків, за високими териконами розмазується довгим безфігурним червонявим слідом. Поет задумався. Скільки того червоного, радянського, а почасти брудно-сірого живе в головах луганців. Для багатьох Україна – лише вивіска. Ніяк не можуть зрозуміти, що від них залежить розбудова держави Україна. Та хіба той, хто й двох слів докупи не зв’яже українською і для кого Росія понад усе, буде дбати про розбудову молодої держави?

Іван Низовий: «То що ж маю робити я? Мовчки слухати словесну маячню лідерів і риторів антиукраїнських партій, партійок і «рухів»? «Доволі! – волає моя сторозтерзана душа. – Не патріоти всі ті, хто ганьбить мою Україну, принижує честь і гідність мого народу!».

Я ніколи не прощу вам, сепаратисти, того болю, який я відчув у дні вашої найгучнішої антиукраїнської діяльності! Я дивився на карту України і мимоволі хапався за серце. Ви не тільки вбивали мою мрію про велику й неділиму Україну – ви забирали в мене право спілкування з моїми друзями, рідними та близькими, які живуть за межами вашої так званої «піссуарної республіки»! На моїй рідній Сумщині зосталися двоюрідні та троюрідні брати й сестри зі своїми численними родинами… У Харкові – єдина рідна сестра зі своїми дітьми та онуками… У Львові – мій рідний син і рідний онук… У Рівному, Кам’янці-Подільському – сестри й племінники моєї дружини… А ще ж десятки моїх щирих друзів у всіх куточках України… Невже вони мені, «жителю-піссуаристу», чужі, більше того, ворожі мені й моєму луганському оточенню?!

Знайте ж, що народ мудріший від вас і долю свою визначить сам – на користь українства і України. А вас прокляне та й забуде. Ось так!»

Читець:

На сході заординилося знов –

звідтіль, де мало б сонце возсіяти,

сховавшись за господню коругов,

на Київ пруть дрімучі азіяти.

Вони жадають свіжої крові,

роздмухуючи вогнище шалене…

Волайте, мертві!

Не мовчіть, живі,

не помирайте заживо для мене…

Ведучий 1. У цей осінній день думки поета змінювалися, як кадри фільму. Біль стискав серце за Україну, народ. Йому хотілося ще так багато зробити. Він передчував недобре, передчував війну зі «старшим братом», знав, що оті президенти-гетьмани зовсім не новітні Мойсеї. А заспокоювала Івана Низового одна велика думка – він жив і боровся задля України, народу, і робив все можливе-неможливе, щоб утвердити український дух своєю поезією, публіцистикою, своїм життям.

Читець:

Помирають поети –

Невпізнані генії,

О лихій, о глухій опівнічній годині,

А в серцях у поетів

                      конають в агонії

І не можуть сконати

                      пісні лебедині.

А затим на могилах

Проростають багнети

І священні знамена

                      з сердець незотлілих,

І простягнуться черги

                      до сховку поетів,

Втричі довші, ніж ті,

Що в блокаду за хлібом.

Ведучий 2. За життя Іван Низовий написав понад 7 тисяч творів, видав більше 100 збірок поезій, прози, творів для дітей, публіцистики. Цей ювілейний рік спочатку на Городоччині, а потім на Львівщині оголошений Роком Івана Низового.

Поет був справжнім, невтомним будівничим України. Його поезія, сповідальна й пророча, продовжує жити й кликати нас до боротьби за Україну, рідну мову, за честь і справедливість, людські права та демократію.

Іван Низовий – це Україна, її радості та болі, сподівання та прагнення.

Читець:

Україна – країна містична,

Україна – держава реальна,

Не в усьому й не завжди велична

І далеко ще не ідеальна.

Але ж це наша рідна держава –

Щедрі ниви, і гори, і ріки –

І ніхто не позбавить нас права

Українцями зватись вовіки!

Звучить запис пісні Тіни Кароль «Україна це ти»

Add a Comment

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *